Минула річниця пам'яті, коли Барська міська громада втратила захисника Івана Івановича Кулака, стрільця 1 стрілецького відділення, 1 стрілецького взводу, 2 стрілецької роти, позивний — «Фартовий». Не витримавши важких поранень і довготривалих лікувань, захисник пішов у вічність. Про життя Героя розповідає Барська міська рада.
Іван народився 1 жовтня 1984 року в мальовничому закарпатському селі Кушниця Хустівського району. Ріс у простій, але міцній родині — з батьком Іваном, мамою Любов’ю та молодшою сестрою Марією. Його дитинство було наповнене турботою, повагою й любов’ю — тими цінностями, які згодом він понесе крізь усе життя. 
Навчався у місцевій школі, змалку звик працювати й покладатися на власні руки. За станом здоров’я Іван не проходив строкову службу, та це ніколи не визначало його як чоловіка. Він знав ціну праці й відповідальності. Після школи працював на ремонтних та будівельних роботах — спершу вдома, згодом за кордоном. Йому довіряли найскладніші роботи: він був справжнім майстром, людиною, якій «вдавалося все, за що б не взявся».
Саме під час роботи в Чернятині Іван зустрів Наталю — свою майбутню дружину. Вона там навчалася, а він будував не лише стіни, а й майбутнє. У 2006 році вони одружилися й переїхали на батьківщину Наталі — у село Окладне Барського району.
У 2007 році в подружжя народився син Іван. Син, якого він любив безмежно. Іван був уважним, теплим, турботливим батьком. Він намагався якомога більше часу проводити з дитиною, виховувати не словами, а прикладом — у любові, підтримці та радості життя. І ця любов була взаємною.
«Він завжди був на позитиві. Я ніколи не бачила його з похмурим обличчям. Завжди з усмішкою, з жартом. Він умів розвеселити кожного й дуже любив життя», — згадує дружина.
Коли 24 лютого 2022 року війна постукала у двері кожного українця, майстер, який ніколи не тримав зброї, не вагався ні хвилини. Він пішов добровольцем у перший же день. Бо захищати свій дім і свою сім’ю — це теж робота, яку треба виконувати бездоганно.
Він воював у найгарячіших точках Луганської та Донецької областей, пройшов Бахмут, Оріхів. Серед побратимів швидко став своїм — відкритим, надійним, тим, хто завжди поруч. Саме вони дали йому позивний «Фартовий». Побратими згадують: Іван всюди був першим. Першим, хто йшов допомагати. Першим, хто не думав про втому. Він майже не брав перепочинку, рятував інших, неодноразово витягував поранених з поля бою, повертаючи їм життя.
У квітні 2022-го смерть вперше пройшла зовсім поруч: куля снайпера влучила в каску, лише зачепивши голову. «Фартовий» вижив. Вищі сили дали йому шанс залишитися в тилу, комісуватися, бути з родиною. Але Іван не зміг покинути своїх. Його серце належало братерству, і він повернувся на передову.
Минув лише місяць… І знову — куля снайпера.
Цього разу поранення було значно важчим. Кома. Повний параліч нижче грудної клітки. Почалася довга, виснажлива боротьба за життя. Іван прийшов до тями, почав говорити. Згодом лікарям вдалося повернути рухи в руках. Але шлях був надто важким.
Три роки боротьби. Реабілітаційні центри. Лікарні. Надія. Віра. Додому він приїхав лише один раз — на місяць, на Новий рік. А потім знову — лікування, відновлення, щоденна праця над собою. Побратими навідували його, вірили, що «Фартовий» ще повернеться до них.
Проте тіло, виснажене болем, і серце, що витримало занадто багато, зупинилися 3 лютого 2025 року. Іван пішов у засвіти, але залишив нам приклад того, що таке справжня мужність — не та, що хизується силою, а та, що тихо повертається в стрій заради друзів.
Вічна пам'ять та слава Герою!
