Військовослужбовець Віталій Волошин із Барської громади пройшов бойовий шлях від Серебрянських лісів до Курщини, пережив поранення, рятував побратимів та допомагав тваринам навіть на передовій. Спогадами про Героя поділилася його сестра Оксана. Історію опублікували на сайті Барської міської ради.
"Віталій Волошин народився 12 листопада 1977 року в Барі. Перші кроки малого Віталіка пам’ятають стіни скромного гуртожитку Барського консервного заводу. Батьки працювали там не покладаючи рук: тато Борис крутив кермо трактора, а мама Ганна віддавала сили трудовому конвеєру — в диспетчерській та цехах заводу. Згодом родина поповнилася: народилася сестричка Оксана, а за нею й братик Андрійко.
Віталій ріс дивовижною дитиною — надійною, неймовірно щирою та щедрою. Поки інші хлопчаки лише бавилися, він уже був першим помічником для втомлених батьків на городі та по господарству. А ще — найкращим старшим братом, який умів перетворити звичайний день на свято для сусідських дітей.
У школі № 2 Віталік вчився старанно й тихо. Поки місто спало, він ночами, прикутий поглядом до сторінок, ковтав книги про історичні битви та далекі подорожі. Тоді ж у ньому прокинувся митець: хлопчик чудово малював і сміливо римував перші вірші.
Він мріяв вдихати запах свіжого дерева, хотів стати столяром. Але доля розпорядилася інакше — групи в училищі були переповнені, а гаяти рік Віталій не звик. Тож вступив до ПТУ № 8 на токаря. Навчався сумлінно, а згодом одягнув армійську форму — строкова служба закинула його в Луганськ. Звідти в рідну домівку легли найтепліші, найочікуваніші листи, на берегах яких Віталій ретельно вимальовував образи рідного дому.
Після армії повернувся до рідного Бара, на машинобудівний завод. Роботу свою любив: спочатку токарем, потім фрезерувальником. Він досяг у своїй справі найвищого професійного розряду! Про його золоті руки писали в газетах, керівництво відзначало грамотами, а портрет Віталія справедливо прикрашав Дошку пошани.
У 1999 році чорне крило трагедії закрило сонце над родиною Волошиних — трагічно загинув молодший брат Андрійко. Ця рана назавжди лишила рубці на серці Віталія. Весь свій невитрачений запас ніжності та турботи він спрямував на сестру Оксану. Разом вони тримали небо над батьками, які важко працювали на заводі позмінно.
Віталій, як і його батько, обожнював техніку. Мотоцикли, велосипеди — він міг повернути до життя будь-який заіржавілий механізм, а згодом відкрив у собі хист до створення красивих домашніх інтер'єрів.
У колі друзів він зустрів ту, яка стала його дружиною. Невдовзі народився синочок Саша — крихітка, яку Віталій любив дужче, ніж власне життя. Чоловік виховував і донечку дружини від першого шлюбу як свою рідну. Увесь свій вільний час, кожну хвилину між важкими заробітками на ремонтах квартир та роботою на машинобудівному заводі, він присвячував дітям. Віталій вигадував тисячі способів, щоб зробити їх найщасливішими у світі: кулінарив для них, балував смаколиками, возив до лісу й на море, катав на велосипеді та санчатах, реалізовував усі дитячі забаганки. На жаль, сімейне вогнище згасло — подружжя розлучилося. Але туга за сином і шалена батьківська любов не полишали Віталія до останнього дня.
Коли в Україну увірвалася війна, Віталій не зміг стояти осторонь — став на захист держави. Протягом 2,5 років безперервної служби він пройшов крізь справжнє пекло на землі: Серебрянські ліси, Костянтинівка, Мирноград і Курщина.
ТЦК направляло його бути механіком — лагодити залізо. Проте через безглузду паперову помилку в документах Віталій став сапером. Тим, хто ходить по лезу бритви. Крок за кроком, щодня ризикуючи злетіти в повітря, він очищував землю від смертоносного металу. Він знав: за його спиною — побратими та звичайні мирні люди, а неподалік — ворог.
Віталій пережив тяжкі поранення. Неодноразово, не думаючи про власну безпеку, витягував побратимів із самого вогню, прикривав собою, рятував. Але навіть у найтемніші моменти військового життя він не втрачав дивовижної внутрішньої сили та світлого гумору. Він підтримував жартами кожного, хто падав духом. За цей філософський, спокійний погляд хлопці на передовій з повагою охрестили його «Філософом».
Він бачив красу там, де інші бачили лише попіл. Серед розбитих сіл Віталій милувався частково вцілілими куполами церков, шкільними стінами та клумбами, які місцеві жителі вперто висаджували попри обстріли. Знаходив під завалами розбиті дитячі велосипеди, самотужки лагодив їх і віддавав малечі в деокупованих селищах. В одній зі зруйнованих шкіл знайшов олівці та простий зошит — і його душа знову потягнулася до малювання.
Його серце боліло за кожну живу душу. У лютий мороз мінус 16 він змайстрував прихисток для покинутих новонароджених цуценят і вигодовував їх. Підібрав у лісі крихітне білченя, чистив для нього горішки та годував з рук. Згодом прихистив маленьке лисеня. До нього тягнулись усі: люди — за мудрою порадою, тварини — за порятунком. Командування рахувалося з ним, як із рівним, а побратими знали: «Філософ» не підведе. За сумлінну службу і відповідальність Головнокомандувач Збройних сил України нагородив Віталія Волошина почесною відзнакою — «Золотим Хрестом».
Після першого важкого поранення, під час реабілітації, доля подарувала Віталію зустріч із дівчиною, яка стала його розрадою та тихою гаванню. Вона мчала до нього в госпіталі, коли він знову й знову отримував травми, молилася і просто була поруч. Віталій покликав її заміж, але вона вирішила почекати омріяного кінця війни".
Серце Віталія перестало битися під час виконання бойового завдання поблизу н.п. Миропілля Сумської області 5 червня 2025 року.
Вічна пам'ять та слава Герою!
