На жаль, вже одинадцятий рік наша країна втрачає своїх синів і дочок, які захищають рідну землю від російських окупантів. Серед них – наші земляки, які не замислюючись йшлии боронити кордони України, такі, як Володимир Кирилюк з м. Бар. Про його життя пише Барська місьька рада.
Володимир Володимирович Кирилюк народився 22 квітня 1969 року в с. Слобода Ходацька Барського району. Мав молодшого брата Петра. Мати - Людмила Дмитрівна працювала в колгоспі. Батько Володимир Дмитрович працював комбайнером, потім різноробочим. Навчався Володимир в загальноосвітній школі. За характером був активним, однолітки згадують як «шубутного, урагана». Захоплювався технікою, зокрема, мотоциклами. Любив їздити на конях. Мав дуже хорошу пам’ять, шкільні вірші пам’ятав потім все життя.
Після школи вступив до ПТУ №8 м. Бар на газоелектрозварювальника. Далі відслужив строкову службу в армії в м. Слов’янка в морській піхоті. Був оператором-навідником, командиром бойової машини піхоти. В армії отримав звання сержант.
Ще в юнацькі роки познайомився з майбутньою дружиною Оксаною з м. Бар. Одружилась пара в 1990 році. В 1993 році народився син Олександр, а через два роки - донечка Тетяна.
«До міста Бар він переїхав в 22 роки, але досить скоро знав тут мало не усіх. І його багато людей знали. Таке враження, що це він місцевий був, а не я» - пригадує дружина Володимира.
Після армії працював зварювальником на Барському цукровому заводі, а після його закриття - на будівництві млина. Потім поїхав у м. Київ, де працював в будівельній компанії «Стройбуд». Пізніше син вступив на заочну форму навчання до столичного вузу та почав працювати разом з батьком.
«Володимир був безстрашним та ризиковим ще з шкільних років, таким залишився і у дорослому віці. На 25 поверсі міг вилізти у вікно та варити без страховки. Але був везучим. Завжди знаходив спільну мову з людьми, ні з ким не конфліктував. Був майстром на всі руки. Хороший мисливець. Став прекрасним дідусем для наших онуків, вони його обожнювали. Ми ніколи не думали, що з ним могло щось трапитись» - дружина.
Після столиці Володимир 7 років пропрацював зварювальником в м. Бар в ТОВ «Райавтодор» до початку повномасштабного вторгнення.
В березні 2022 року він пройшов військово-лікарську комісію, а в квітні йому зателефонували з територіального центру комплектування. Проте тоді так і не призвали, оскільки мав проблеми зі здоров’ям та немолодий вік. Але мали на увазі через його військовий досвід. Шість разів Володимира викликали та повертали назад додому.
«Я знаю точно, що мене рано чи пізно візьмуть. Адже я маю досвід та знання, які там будуть дуже потрібні» - казав Володимир своїм рідним.
А вже 20 січня 2023 року його остаточно призвали до лав Збройних Сил України. Воював на Донецькому напрямку. Брав участь у важких боях на нулю. В вересні 2023 року з язвою шлунку потрапив у госпіталь м. Полтави, потім м. Дніпро. Проте не долікувавшись, повернувся до своїх побратимів. І одразу пішов у бій.
Дружина просила його бути обережним, пролікуватись так, як потрібно, не спішити назад, на що він їй відповідав: «Оксано, ти нічого не розумієш. Як ті хлопці без мене? Вони молоді, потребують підтримки. Я не буду лежати в цей час в лікарні».
5 грудня під час ведення бойових дій в н.п. Терни Лиманського району Донецької облласті в результаті щільного мінометного обстрілу сержант, командир 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 3 стрілецької роти з позивним «Морпіх» Володимир Кирилюк загинув.
Нехай Герой спочиває в мирі, а його сім'я знаходить силу та тепло у спогадах про нього. Ми завжди будемо пам'ятати його великий внесок у незалежність своєї країни.
Вічна пам'ять і слава Володимиру Кирилюку – справжньому Герою, який жив і загинув, захищаючи нашу Україну. І нехай Господь дасть його рідним достатньо сили, мужності та благословіння у цей скорботний час.
Слава Герою! Навіки слава!
