Що б сказав пам'ятник Грушевському барчанам, якби міг говорити

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

 

Сонце проблискує з-під хмар, ніби вже й літо скоро, а ще прохолодно. Три дівчини у куртках та коротких шортах проходять повз пам’ятник Грушевському, який суворо споглядає на них з постаменту. «Прохолодно сьогодні, та й хіба так можна ходити на навчання? Сподіваюся, це вони не на заняття йдуть, а просто гуляють. Як добре, що тут мир і люди спокійно можуть прогулюватися містом», - міркує Грушевський, міцно тримаючи в руці книгу.

Стоїть пам’ятник Михайлові Грушевському, історику, політику та революціонеру, на площі біля гуманітарно-педагогічного коледжу, який носить його ім’я. Трохи позеленів від дощів, сонця та часу.

Двохметрова фігура з кованої міді в повний зріст на бетонному постаменті облицьованому керамічною плитою, з’явився тут не так давно – 21 серпня 2001 року. Його спорудили  до 600-річчя заснування міста Бар.

В довгому плащі, зі складеними на грудях руками, Грушевський тримає книгу з написом «Барське староство».

Історик відвідав місто у 1891 року, коли збирав матеріали для своєї магістерської дисертації «Барське староство. Історичні нариси XV—XVIII ст». Зараз же Грушевський з свого постаменту спостерігає за барчанами та приїжджими, які проходять по Площі Пам’яті. А місце там людне, тож, якби міг історик заговорити, бо багато цікавого б розповів та описав у своїй дисертації:

- Хоч і не пройшло й двадцяти років тут, але не перестаю дивуватися сучасному життю, - міркує Грушевський. – Невже прийшов той час, коли можна говорити все, що думаєш, і за це нічого тобі не буде? Он, дві жіночки нещодавно сиділи поруч на лавці і сперечалися про політику. Йшли на вибори голосувати, але за різних кандидатів. Одна одні все намагалися довести свою правоту.

Та раніше який там був вибір? Як згадаю, скільки ми провоювали за те, щоб зараз отак можна було спокійно в центрі міста вголос сперечатися про політику!..

Попереду стоїть пам’ятник солдату в Другій світовій війні. Він ще більше набачився і наслухався, відколи тут.  Щороку йому носять квіти, а він мужньо витримує ту біль, яка зстискає горло, коли дивиться, як з кожним разом менше і менше ветеранів приходять до нього.

Але не це найбільше засмучує. Якось раніше приходили сюди двоє. Так плакали, ридали, що аж самому боліло. Мати та дружина загиблого воїна з хлопчиком, який схожий на свого батька. Малий бігав, гонив голубів. Йому десь років три від роду. А жінка зі скляними очима дивилася на копію свого сина і не могла повірити, що більше його не побачить, не обійме.

Війна… Така вона - війна. Тут – мир, тут молодь ходить, посміхається, закохується, навчається… Але й сюди приходить відлуння війни. Вже кілька разів привозили отам, неподалік, до Тараса Шевченка військових. Як чую звідси ото «Пливе кача», так вже точно або хтось загинув, або якась річниця.

Коли вже наша Україна заживе в мирі? Коли вже відчепляться від неї оті москалі?!

Сьогодні сонячно, он пішли двоє – хлопець і дівчина. Дай Боже, щоб вже хоч їхні діти та онуки не знають що таке війна.

Отут, позаду мене коледж, навчають вчителів. Сподіваюся, що потім вони будуть в садочках і школах, насамперед навчати не науці, а добра та милосердя!

 

Коментарі: